http://povitrya.livejournal.com/ я переїхала.

насправді, мені дуже не зручно перед однією людиною.
тому, що все так починалося. тому, що мені все це дуже подобалося.
тому, що я відчувала себе на злеті.
а потім вийшло якось так, якось... не так.
але, ти знаєш, я була дуже рада бачити тебе. правда.
але все ж я себе так ненавиджу.

чомусь думала, що за цей час встигла забути про нього.
точніше - забити на нього. адже ще вчора ввечері я якось так
неуважно відписувала на повідомлення. думала, що вже все.
вкотре думала. що мені перегоріло.
але сьогодні - у нього в очах та ж сама зверхність, те ж саме незрозуміле відчуття,
що ніколи нічого не було.
але, в той же час, дивлячись на нього, хотілося б повернути квітень. от тільки,
я не знаю, навіщо.
-------------
а з іншого боку - дуки, вони в якусь іншу сторону. виносить мозок,
і я не можу його повернути на місце вже давно.

знесилена. забути і забити.
зникає зимня казка за вікном
ти знаєш, намагалась не любити
тебе, хворіла кожним зайвим сном
завжди зелене світло вимикали,
і йти доводилось навпомацки от так
в яку халепу втрапила, не знала,
знесилена, я падала навзнак
звикала, зимні вечори вбивають
своєю здатністю замилювати очі
коли не знала, що мене чекає
і від нудьги жбурляла межи очі
сама собі звичайні й незвичайні
забуті спогади давно минулих днів
зігріти душу намагалась теплим чаєм
але чомусь цей чай мені не грів
здавалося, усе таке, як завжди
от тільки ця зима закрила кисень
і хтось комусь завжди так чорно заздрить
я намагаюся все передати стисло
цю загадку вгадати я не можу
скажи, то хто ти, Янгол чи Диявол?
я падаю в своє бездонне ложе,
пірнаю в дію вже порожніх ампул
я здичавію скоро, як не буде
нарешті спокою, і як не кінчиться зима
не знаю, чи коли-небудь забуду
те, що зняло мої ручні гальма
заклякла в просторі, і рухатись не можу
я зрозуміла врешті, що я маю
не знаю, чи тут віра допоможе,
але я вірю, хоча й іноді зриваюсь
зарилась глибоко у землю, закопалась
не можу ворухнутись, не злітаю
чи коли-небудь все ж таки дізнаюсь
чи Янгол ти, чи Демон? не впізнаю...

захотелось чего-то откровенного такого, эмоционального,
пронизывающего до костного мозга, чтобы насквозь.
за окнами барабанит дождь, там тепло и похоже на весну.
вспоминаю песню: "открой окно, там пахнет апрелем. включи телефизор - там война".(с)
внутри как-то пусто, какая-то дырка. не могу охарактеризовать эту пустоту.
когда человек даун глуп, его ничего не исправит. вот и я такая.
как по магическому кругу хожу. наматываю круги. вокруг да около. да.
когда прихожу в тупик в собственных рассуждениях, начинаю думать,
чего бы мне хотелось в данный момент.
ванильный кофе, яблочная сигарета, закутаться в одеяло, смотреть какое-то
пробирающее насквозь кино, может, мелодраму какую-нибудь...
пишу это, и с каждым словом внутри меня начинает что-то дребезжать.
какими-то клеточками своего тела я хочу сейчас оказаться героиней
своей же писанины. чтобы у меня за спиной выросли настоящие,
ангельи (как это правильно пишется?) крылья .
взобраться на крышу, где еще мокро от того, что только-только прошел теплый летний дождь.
подпрыгнуть вверх и зависнуть в воздухе : невесомая, легкая, свободная.
мне вспомнился летний день, когда шел дождь, а я ждала на остановке.
ждала, скрывая глаза за своми очками, он пришел за мной, взял за руку,
и, кажется, тогда сквозь его пальцы прошел какой-то ток.
каждый человек имеет какой-то свой, особый, ни с чем не сравнимый запах.
по этому запаху даже можно охарактеризовать человека.
Он пахнет несчастной любовью, пивом, рыбкой и еще чем-то особым.
но именно по этому чему-то особому я всегда узнаю его запах.
да, мне хочется стать ангелом . иметь большие, белые крылья,
спрыгивать с подоконника и легко-легко взлетать, стучаться в чьи-то окна,
искать, искать, искать то, что потеряла. а может, и не находила,
перебирать пальцами тонкие, невидимые звонкие нити,
и никогда не разбиваться об землю.
вот он - еще один элемент, который указывает на то, что я движусь по кругу.
я снова пишу про ангелов, без какой-либо причины. как год назад.
мне захотелось рыдать от горечи.
от того, что я не могу вот так вот улететь сейчас и постучаться в нужное окно
с тихим шорохом: "впусти меня"...

мені потрібно хоча б вісім днів на тиждень,
хоча б 25 годин у добі,
хоча б на годину більше спати,
хоча б трохи менше лінуватися,
хоча б трохи частіше брати себе в руки,
хоча б на міліметр глибше дихати,
та
хоча б на вічність лишитися із тобою поряд.

блять. двоих нету, а прошла неделя ведь.
мне становится страшно жить в этом мире.
не люди, а животные. не люди, а эгоисты...
я не имею права никого осуждать, да и не поможет.
но нету ничего, что стоило бы человеческой жизни.
ни-че-го.
я считаю, что если тебе дана жизнь - то держи ее,
держи ее, блять, в своих руках, не отпускай, другой же не будет.
а может, и будет, но только явно не здесь и не сейчас.
когда-нибудь...
держи ее, и не вздумай избавляться от этого дара.
а тем более не избавляй от него других...
не имеешь права, не имеешь никакого права лишать жизни
себя или других.
...

небо снова становится красным. пришла зима.

...

царство небесное, земля пухом вам двоим,
Димас и Дрейк.

„...мій організм шукав цієї гостроти – і знайшов її. Безліч причин збіглося в одному моменті – і я перетворилась на справжню одержиму”.

„Я постійно дрижала від збудження. В мене була підвищена температура і вогкі блискучі очі. Мені дорікали в неуважності, забудькуватості та лінощах. А я думала тільки про той момент, коли побачу на екрані його нікнейм, і про те, як ми не озиватимемося одне до одного впродовж хвилини або двох (мене в цей час уже майже битиме струмом), а потім він скаже мені: „Привіт:)”, і я теж відповім йому: „Привіт:))”.
Він справді був таким, як про нього говорили. Йому подобалось бути злим і він умів ображати. Його злість була з того розряду, що й, приміром, рішення шатенки бути відтепер блондинкою – блондинкою в анектодичному сенсі. Він ніби вбрався в моторошний карнавальний костюм і старанно грав свого персонажа, але грав настільки чесно, що всередину, за його лати, проломитися було неможливо.
Це було доволі сміхотворно дивитись збоку. Але в той момент я могла дивитися тільки зсередини”.

”Це було схоже на похмілля. Вірніше, на відчуття, коли вранці, прокинувшись після вчорашньої гулянки, ти похапцем тремтячою рукою наливаєш собі склянку холодної газованої води, або не наливаєш, а просто припадаєш пересохлими, вкритими твердою кіркою, губами до пластикового горла, і хлебчеш, хлебчеш...”

"Він часто зникав. Він часто переставав мені писати. І тоді я починала стрімко котитись кудись униз, широко витріщивши нажахані очі, і слабо намагаючись вхопитись за що-небудь руками. Мене душили злість і розпач. Я замислювала плани помсти – тисячі планів помсти, один жорстокіший від іншого. Я вирішувала покинути все це... […] Заривалась обличчям в подушку, так, що перекривала собі доступ кисню, і шепотіла його ім’я... „

„Він умів мучити. Як правило, був холодний і смішкуватий. Насміхався з усього підряд, і з усіх, а щоб захиститися від ударів у відповідь, насміхався також із себе. Раптом міг подарувати якийсь потворний натяк на ніжність, з яким я носилася потім, як з писаною торбою, присмоктавшись до нього, наче слимак. І коли я була вже майже певна, що він так само згорає, як і я, він обгортався байдужістю і єдине, що міг мені відцідити, це кілька відморожених речень...”


С. Андрухович, „Сьомга”

Я не можу змінити своєї натури. Я не можу змінити себе. Я знаю, що їбане струмом, але все одно пхаю пальці в розетку.
Я не можу зрозуміти своїх же дій.Головне ставити правильно питання, тоді і відповіді будуть такими, як хочеш почути – так мене вчили. Я ставлю сама до себе запитання,
але на деякі не можу відповісти. На запитання: „Чи треба мені все це?” я впевнено відповідаю „так”. Але питаючи себе, навіщо все це мені потрібно, відповісти не можу. Просто необхідне і все. Як повітря.
Можливо, я просто йду далі з цікавості. Мені це все подобається. Ця гра. Мені цікаво, що ж буде далі. Чим все закінчиться, і головне – коли.
Вся справа в тому, що ця людина потрібна мені, як повітря.І хоча мій мозок відмовляється повністю сприймати те, що я йому потрібна, я думаю, що це все ж так і є.
Він просто не може мене відпусти назавжди. Спокійно міг би закрити за мною двері, повидаляти всі мої контакти, поставити у ігнор і не відповідати на мої дзвінки. Міг би.
І давно. Але чомусь знову повертається, вивертаючи назовні свою середину. Свою душу.
Я називаю його „своїм”, хоча він не мій. Просто я не можу зрозуміти, як його треба називати.Хто він мені. Поняття „друг” вже давно розсіялося. Я, звичайно, можу його так назвати, навіть так і називаю, аби не плутатись зайвий раз. Але це не вірне слово в цьому випадку.
Я танцюю по граблях, не вчуся на власних помилках, тому, що не хочу.
Не можу. Не хочу. Не можу...
Я просто роблю певні висновки після чергової поразки, аналізую, розумію, що ось там треба було повести себе таким чином, а он тоді треба було зробити таку-то річ. І все. На цьому моя робота над помилками закінчується. А якщо справа доходить до закріплення матеріалу, я знову помиляюся. Нікудишня з мене учениця. Цей предмет мені ніяк не дається.
А що ж стосовно нього? Він не такий, як інші, от і все. Він дає мені те, що мені потрібно. Такі речі, які здаються до болю простими і звичайними, але мені це подобається і я не можу без цього. Він дарує мені життя. Раз за разом.
Я відчуваю себе разом із ним щасливою. Скільки б часу не минуло. Притискаючись до його грудей, вдихаючи його запах і відчуваючи його тепло, я намагаюся якнайдовше зберегти це відчуття.
Скільки ще це триватиме? Вже - більше року, якщо рахувати із першої зустрічі.
Тоді ж все почалося. Скільки ще?
******
це все не вписується у жодні рамки. ж.о.д.н.і.
я мала б по-іншому реагувати, мала б ревнувати, мала б...
колли мені погано, я намагаюся тікати до нього, прошу, аби він забирав мене.
зараз, коли йому погано, він просто виговорюється мені і зникає.
виговорився, довірився - зник. потім знову з"явився.
а ще, я сьогодні дочитала "Сьомгу" Софії Андрухович.
Господи, мені хотілося виписувати все цитатами, переостанній розділ.
Вона теж називала його Чортом та Дияволом.
слово в слово.

любить. любить. чому мене завжди люблять у такі непідходящі моменти.
не ті, за чию любов віддала б усе, що маю. не ті, кого хочу любити я.
і що мені тепер робити із цією любов"ю? дати примарну надію, а потім
вдарити його обличчям у багно. показати правду. я не люблю тебе. не хочу.
натомість, все більше розумію, що є одна лише людина, чиї "пальці не били мене струмом".
така випадкова людина, але така рідна. і хоча він далеко від мене, весь час десь зникає,
трапляються моменти, коли він раптово повертається до мене, ніби під моє крило,
розкриває свою душу повністю, розказує, слухає, і ми такі близькі в цей час,
що, здається, маємо одну душу на двох.в такі моменти я на відстані відчуваю, як пульсує його кров.
хотілося б бути так близько частіше.він дарує мені дахи,паперові кораблики,квитки в дитинство.
в той час, як інший подарував мені щуриху, кладе мої вірші на музику та хоче купити срібні обручки, я розумію, що мені, насправді, потрібно значно менше.
мені потрібні ті холодні очі, дахи, вічна Осінь, мені потрібно, аби я дихала
із людиною спільними легенями та мала спільну душу. аби ми могли розуміти одне одного,
навть не розкриваючи рота. подумки. так буває, але рідко.
із Ним так було.
не хочу. все не так.
я ховаюся, аби мене не дістали назовні і не намагалися витягати правду.

Это был календарный апрель, да? Если ты снова поведешь меня на крышу, я сделаю для тебя все. Хоть прямо там. На той крыше.
Перечитываю старые стихи, старые переписки. Бог ты мой, это было год назад, да? Начиналось ровно год назад, такой же осенью.
А потом нас преследовали переписки в аське, твои глупые фразы, откровения, странные взгляды, слова. А потом ты сорвался. И нас сорвало с катушек. Понеслись. Прямиком – в пропасть. Покатились. Я помню, как ты приходил к логическому финалу тогда на крыше. Я чувствовала себя Богом. Да. Я им была. А ты, ты как был Дьяволом, так им и остался. Искуситель.
Я удивляюсь с себя. Меня тут любят, кладут у моих ног все, что я захочу, пытаются угодить и пишут красивые слова.… А я… как ребенок. Я хочу только с тобой на крышу. Я хочу, чтобы ты снова меня хотел. А захочешь ли ты? Если захочешь – снова будет срывать планку, как у последних психов. Мы сумасшедшие. Ты – по своей природе, а я – от тебя.
Да.
***

Это какой-то бред. Я лежу на кровати, на часах – два ночи. А я пишу без остановки в блокноте, слушаю, как тикают часы и лают собаки за окном.
Я выключила телефон. Чтобы свободнее и спокойнее себя чувствовать. Пока что получается.
Я на секунду прекращаю писать и откидываюсь на спину, пару долгих секунд гляжу в потолок и говорю вслух: «Брееееед…».
Я все чаще сталкиваюсь с осознанием того, что хочу чтобы он снова хотел меня. Снова повторить тот марафон, только без истерик и срывов планки у меня. Странное и одновременно страшное желание. Просто он – страшный человек. А меня тянет, снова тянет к этому злу.

Я хочу так, як вони.
Але, натомість, я засинаю пізно-пізно і просинаюся рано, п’ю чай, чашку за чашкою і кудись біжу по справах.
Я хочу так, як вони.
Я намагаюся цінувати кожну хвилину свого життя навіть так, навіть з таким настроєм. Вона, одна дівчинка, переконала мене в тому, що жити – це просто прокидатися ранком і розуміти, що щастя в тому, що ти, власне, прокинувся сьогодні. І я хочу навчитися цінувати той свій кожен ранковий вдих.
Я хочу, аби було все так, як...
Моє тіло не пристосоване більше до самотності. Воно хоче, аби йому приділяли увагу. Воно навіть звикло до синців, укусів та ран. Це вже ніби так і треба. Я дивлюся на себе в дзеркало і розумію, що в мені є зовсім маленька крапелька нарциссизму. Я дивлюся на себе у дзеркало, і розумію: я гарна. В мені все так, як треба. Так, як має бути, напевне. Ні? Якщо ні, то що не так? А якщо все на місці, то чому ж тоді
в мене все не так, як...
Я чудово розумію, що всі проблеми від нестачі сексу. Точніше, від нестачі сексу починаєш нервуватися, а від нервів – всі проблеми. І зі здоров’ям, і все інше. Фрейд був правий, ага. Він завжди правий і він дуже розумний чувак. А я... Я, мабуть, теж. Іноді буваю розумною, але більшість часу просто туплю, і роблю незрозумілі самій собі речі.
А все тому, що я хочу, аби в мене все було так, як у них.
Я читаю газети, мало сплю і іноді напиваюся, багато проводжу часу за комп’ютером, а це таке зло. Я багато-багато пишу останнім часом. Я пишу тому, що в мене виносить мозок. І писанина – єдиний спосіб вставити мозок на місце хоча б тимчасово.
Я так хочу, аби...
В мене виносить мозок останні декілька тижнів. А все тому, що я не можу зрозуміти, куди я йду. Якою дорогою. Що чекає на мене попереду?
В мене виносить мозок через те, що я хочу одну людину.
Мені казали нещодавно: „Твоє життя зараз таке, яким було раніше, до... І нічого особливого, просто згадуй, як ти жила тоді”. А ні, тоді – було зовсім інакше. Тоді я жила, не знаючи, що може бути краще. А зараз я розумію, що можу мати набагато більше, можу, але я загубила. Я не вірю у те, що можу бути щасливою.
Я просто хочу, аби все було так, як...
Це неможливо. Вірити в щастя і справедливість після такого. Вірити в долю. Коли я нарешті мала у своїх руках те, що мене влаштовувало на всі відсотки, скільки їх там буває, як за зовнішніми параметрами, так і за внутрішніми. Мабуть, воно було сильно ідеальним, якщо я його впустила?
Я ж просто хотіла, аби все було так...
Мрії мають здатність здійснюватися тоді, коли ти на це не сподіваєшся, і трохи не в тому контексті. А коли чекаєш на їх здійснення, вони ніби не чують тебе.
Люди також іноді не чують мене. Або не хочуть чути. Не розумію, чому. Я ж просто живу, я така ж людина. Я так само хочу любити, я так само хочу, аби...
... у мене все було так, як мені треба. Я ж вже відчувала, як це, бути повністю щасливою. Я просто хочу, аби те відчуття повернулося, і не покидало мене.
Господи, ти ж знаєш, про що я. Я казала тобі колись, пам’ятаєш?
Як же я хочу, аби все було так, як....

Тонка матерія


Вже вкотре намагаюся з головою закопатися у підручники, книжки та зошити, вчитися, писати та працювати. Виходить не дуже, із періодичністю. Зате дуже виходить лягати спати о половині другої. Кожної ночі. Не раніше. Тільки у цей час. Внутрішній будильник, чорт забирай. Скоріше б вже сіли батарейки.
Кожного ранку просинаюся і не хочу, не можу вставати з ліжка. Там тепло і затишно під пуховою периною, ніби у маминому животі.
Кожного дня шукаю Осінь. У провулках, закутках, на проспектах та у парках. Сьогодні от, лише, трохи знайшла. Коли сіла на лаву, аби в чергове наповнити легені сірим димом, помітила під ногами листя. Жовте. Золотаве. Осіннє. Ось вона, Осінь.
А ці малючки, які граються на майданчиках із батьками, збирають у букети кленове листя, ці школярики, які йдуть зі школи, тягнучи за собою важкий портфель... Все це здається таким далеким, таким неможливим, таким рідним... Спогади про дитинство приходять саме восени, і відчуття ностальгії рве зсередини. Таке враження, ніби щось, із тонкими пазуристими лапами, ввірвалося в душу, встромило свої пазурі і нещадно рве тонку матерію, намагаючись винайти там моє дитинство і витягнути назовні. А витягає тільки шматки, окремі фрагменти – спогади...
А я щодня п’ю каву, філіжанку за філіжанкою, або гарячий чай великими чашками, виношую у собі нові вірші та прозу. А ще вже декілька днів хочу поритися у шафах та витягти на світ Божий старі альбоми із фотографіями. Такими чорно-білими, дитячими. Може, тоді ті гострі пазурі витягнуть із мене щось, набагато більше...
***
Станції метро київської підземки, парки, алеї, темні під’їзди, пісні під гітару, зоряне небо, посмішки та сльози, обійми та ночі, вишиванки, міста, фортеці, фотографії, ліси та море, пісок крізь пальці, сходи та стільці без однієї ніжки, смс-повідомлення, рятувальні човни, телефонні дзвінки, Дніпро, сіре небо, пекуче сонце, сільські цвинтарі, комунальні квартири, тепло та ніжність, пароплави, маленькі містечка та дружба, ночі без сну, розчарування, чиїсь теплі руки, німе кіно, порожні платформи, затишні бари, поїзди, музика в навушниках, ранкові газети, які ще пахнуть свіжою фарбою, тонни списаного паперу, сонячні ранки, кава, м’які іграшки, мама, малюнки фарбою та пензлі, концерти та маленькі клуби, вірші, книги, алкоголь, розбиті склянки, кохані дівчата, дорогі мені люди, випадкові зустрічі, Київ, гори, листя, світло ліхтарів, біле, пустота, гаряча ванна, свіже повітря, очі-в-очі, цукор, ввімкнене світло, коти та собаки, хороводи та стрибки через багаття, купання уночі, фотосессії, рамки для фото, зелені очі, старі скрині, листи, мрії, майбутнє, дахи, небо, синці та погрози, обмани та зради, поцілунки, істерики, площі, чуже нещастя, повернення, прощення, і просто Осінь, Осінь, Осінь....
***
Кожного дня у піщаний годинник висипає ще більше піску. Час – пісок, невпинно просочується крізь пальці, залишаючи тільки окремі піщинки. Все інше просто розвіює вітер. Колись він розвіє так і нас всіх. Що таке кінець світу? Кінець світу – це пустеля, де все – пісок, який колись був світом, нами. І по цій пустелі ганятимуть вітри, по колу, малюючи дивні візерунки на піску, лишаючи невідомі написи...
Кожного дня у довгу стрічку часу додається ще один, відзнятий кадр. Чорно-білий. Час – кіноплівка. Починається із білого, засвіченого кадру, тоді, коли ми ще нічого не пам’ятаємо. Кадр за кадром, момент за моментом, плівка наповнюється кадрами. На них – дитинство, радість, усмішки, сльози, втрати, кохання та закоханості, сварки, дружба та просто речі, яких не забути. Деякі кадри хочеться вирізати, викинути, а стрічку склеїти на місці розрізу так, ніби там нічого й не було. Але ж, все одно лишиться місце розрізу. Там, де колись було щось, що ми вперто намагалися вирвати зі своєї пам’яті. Дещо нам хочеться зберегти, відзняти копію із плівки часу, надрукувати окремий кадр та повісити на стіну. Або ж просто прокручувати кадри наново, проживати ще раз. Неможливо. Як часто нам хочеться повернутися назад. Перезняти. Якби ми мали можливість знімати по декілька дублів, ми б жили інакше

***
У моєму житті трапляються люди, яких не можна любити. Я вже не кажу про те, аби хтось любив мене. Ця закономірність мене вбиває, примушуючи притуплювати у собі почуття, але так жити також не вдається.
У моєму житті трапляються люди, яких, через їх унікальність, хочеться повісити на стінку у колекцію, як трофеї. Просто через те, що таких більше ніде не знайдеш.
У моєму житті багато несподіванок. І я не знаю, погано це чи добре, ці несподіванки. Мабуть, так треба. Так цікавіше.
У моєму житті... Багато зайвих кадрів. Але кожного разу, коли я беруся за ножиці, аби вирізати зайве, я уявляю, як воно буде боляче - різати по живому. І кладу ножиці назад у шухляду. Я за цілісність, якою б вона не була. Адже ті місця, де буде видно шви та склеювання на моїй стрічці, все одно будуть нагадувати своїм виглядом та неестетичністю про те, яка я дурна, коли бралася за ці кляті ножиці.
Я дивлюся на ножиці, дивлюся на плівку, дивлюся у вікно. Ця Осінь нагадує мені про те, що я вже ніколи не проживу деякі моменти. Я вже ніколи не зроблю деяких речей, не опинюся в деяких місцях та не буду із деякими людьми.
Від цього холодно та хочеться плакати, а тонка матерія всередині мене все рветься і рветься...

перечитала ЖЖ.
деякі пости такі, що я сама не впізнаю, що то писала я.
деякі такі, що, зла сама на себе, хочу їх повидаляти.
а деякі розказують про щастя, яке пройшло, і коли я читаю, як тому
раділа, стає не по собі.
щось мене додають у друзі, додають... а чи хтось читає та коментує?
щоправда, яка різниця, основний щоденник-то не тут.
-----------------

а взагалі-то, я стала гидкою, аж самій неприємно,
стала різкою,незрозумілою. ну куди це годиться, коли
мені навіть не хочеться нічого особливого?
і якщо завтра хлопчик із зеленими очима накриє мені
один із найдовгоочікувініших днів, я його вб"ю.
а ще казав, що розуміє мене, ага.

-----------------
висновки:
я - не така, як була,
люди - я у них майже не вірю,
навчання - якось прорвемося,
осінь - якась неправильна,
голос колишнього - ріже і дратує,
а ще, я на якийсь хєр помирилася із
тією сукою, яка водила мене на дах та
лишала синці на тілі.
знову танцюватиму по граблях?

За вікном не перестають іти дощі. Кожної ночі у тому, іншому, такому чужому, але такому своєму місті слухала, як по дахам відбивав сумну мелодію дощ, а дерева від вітру притулялися до вікон, билися у скло...
Було настільки холодно вночі, що, навіть зігрівшись вином, всеодно куталась у дві ковдри. І продовжувала мерзнути.
Чуже місто допомагало забутися, і мені не хотілося повертатися додому. Чуже місто приваблювало своєю незвичністю, воно знов узустрічало дощами та холодом, але привітно і ласкаво. Три дні промайнули так швидко, що, здавалося, не встигла і обернутися назад...
І ніби усе пройшло повз мене: половину я не пам"ятаю, просто пропустила, просто була десь у іншому місці, просто ховалася сама від себе...
Пам"ять зникала тільки тоді, коли я притуплювала свій біль алкоголем. Але одного разу пішла зворотна реакція, і, слухаючи пісні під гітару, хотілося раптово взяти і заплакати. Тоді я виходила на вулицю, і разом із сірим димом мені приходив тимчасовий спокій, на декілька секунд.

Спогади заховувалися десь далеко тільки ночами, а вдень знову вилазили на поверхню. Тоді я, як справжня садомазохістка, просто прокручувала у голові всього один момент, всього один, короткий відрізок часу. Той самий, коли прозвучала ключова фраза: "Нам треба розійтися...". Прокручувала вже вкотре, безліч разів, і кожного разу не могла остаточно повірити і зрозуміти повний сенс цієї фрази. Щоразу її значення відкривалось якось по-іншому, але завжди негативно.

Спогади поверталися до мене із несподіваними телефонними дзвінками, знайомим голосом, але такою награнною, фальшивою інтонацією...
Спогади приносили розуміння. І мені не хотілося вірити у те, що я починала розуміти.

Не хотілося вірити у те, що насправді це у всьому винна я. не хотілося вірити, що щастя, яке я тримала у руках так обережно, ніби кришталеву посудину, і дуже боялася його впустити і розбити, впало і розбилося саме.

Не хотілося вірити у те, що ті хвилини, секунди, які я впевнено вважала найкращими у своєму житті, вже ніколи не повернеш. Не хотілося вірити й у самотність, яка прийшла до мене так неочікувано, поклала руку мені на плече і не відпускає.
Не хотілося вірити, що тепер доведеться починати все спочатку і намагатися щодня обирати нову, найбільш підходящу маску. Аби всі думали, що в мене все добре, аби всі вірили, що я вмію швидко забувати.
Не хотілося вірити у те, що йому зараз легше ніж мені, він живе звичним життям; і, з того моменту, як сказав ту ключову фразу, яка зламала мені життя, він навпаки почувається легше, ніби позбувся якогось тягаря.
Не хотілося вірити,у те, що мене в черговий раз використали, ніби якусь річ. Я знову просто порцелянова лялька, якої багато хто грався, але ніхто не лишив собі.Всі просто кидали. А я чекала, доки хтось інший підбере мене і знову притисне до грудей, заставляючи повірити у спсевдо-любов.
Не хотілося вірити, не хочеться і зараз. Але я свідомо раз за разом прокручую ту фразу, аби змусити себе повністю її зрозуміти.
Не хочеться сприймати цей світ таким, яким він є. Не хочеться сприймати людей такими несправжніми, такими брехливими і лицемірними, такими самовпевненими і егоістичними... Не хочеться бути людиною. Не хочеться бути лялькою. Просто не хочеться бути.
Не хочеться вірити, що мені ніщо не допоможе і що ніщо не зміниш. Не хочеться бути такою сентиментальною, такою ранимою і такою подразливою. Хочеться бути такою, як він.
Не віриться і у те, що цей запис хтось прочитає, а тим паче - напише своє враження від прочитаного.
Віриться тільки у одне: у ціьому світі немає нічого справжнього.Тільки той дощ, який щоночі б"є по дахах у чужому місті.... А цієї ночі він битиме мені у моє вікно....

сейчас хотелось бы увидеть , как на Юг летят птицы .
помнится, это было одно из детских воспоминаний,
когда на осеннем небе увидела стаю журавлей.
сейчас хотелось бы бросить все и просто куда-то свалить,
в полную изоляцию, в полную прострацию...
хочу смотреть на Осень . уже даже придумала, куда я именно хочу.
это осеннее спокойствие, тишина, грусть, ностальгия -
хочется все это ощутить каждой клеточкой,
вдохнуть вместе с сигаретным дымом на всю грудь,
наполнить легкие этими чувствами, пропитаться ими.
____________________________________________________________
устаю, падаю на кровать в понимании,
что встать уже не смогу.тяжело будет.
впитываюсь в кровать, как вода в землю.
хотелось, чтобы время имело такое же свойство,
как и резина: растягиваться, на сколько нужно.
хотелось, чтобы было что-то не так. хотелось
кричать .
а еще, от понимания, что я очень боюсь его терять,
защемило в груди и не отпускает до сих пор.
и любить нельзя, и так невозможно жить .
такой серый, осенний мир вокруг меня
подпитывает, как зарядка от мобильного телефона.

странная какая-то осень. всем плохо, а мне - хорошо.
обычно было плохо всем.

якщо ви хочете мене зрадити - кажіть це відразу, може,
прямо в очі.
я не ображуся. я засміюся.
адже коли мене намагаються зрадити в мене за спиною,
мені вже хочеться посміхатися.

сьогодні - перший день в інституті.
задоволена, дуже, насправді.
дуже цікавий день, насичений.
-----
А ще сьогодні перший день моєї улюбленої Осені.
Емоції переповнюють.

"растекаются чернила по белому. сверху белым: правка за правкой.
а я бессмысленно езжу, бегаю в этой бесконечной троллейбусной давке..."(с)ZArJA


я обожнюю цей гурт, нє, насправді. зараз, із приходом осені -
ці пісні, ці слова - просто кращого не знайдеш для того, аби описати
цей стан душі так, як треба. тільки вони.

"сквозь непомытые стёкла балкона лучи пытаются ко мне пробраться.
осень, ведь ты же Мадонна, осень, кончай надо мной издеваться..."(с)

все менше розумних думок, все частіше - фотосети.
все веселіше жити, все швидше проходить життя.
--------------------------------
сьогодні у відкритий балкон залетів горобець.
погано?